Моя професія — лікар
VIKTORIIA HALKO
У свої 28 років Вікторія — офтальмологиня, катарактальна та вітреоретинальна хірургиня з понад п’ятирічним досвідом.
За цей час вона встигла пройти навчання та стажування у клініках світового рівня — у Бразилії, Німеччині, Єгипті, Польщі, Австрії, Нідерландах та Італії. Сьогодні Вікторія впевнено поєднує міжнародний підхід з українською практикою, допомагаючи пацієнтам бачити світ чіткіше — в усіх сенсах.
Сьогодні, Вікторіє, Ви успішна лікарка-офтальмохірургиня. Розкажіть, із чого розпочалася Ваша професійна подорож? Яким був той перший крок, що відкрив двері у світ офтальмохірургії?
Ще на третьому курсі Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, під час літньої практики, я поїхала на місяць до Польщі — без чіткого плану, але з інтересом до хірургії. Серед усіх доступних спеціальностей найближчою до хірургії виявилася офтальмологія. Практика була офіційно у Варшаві, але справжнє відкриття відбулося в невеликому місті Бельсько-Бяла, у клініці «Окулюс». Саме там я вперше потрапила в операційну, побачила вітреоретинальну операцію на великому екрані — і, здається, навіть затримала дихання. Я сиділа, повторюючи за хірургом його жести, складала руки так, як він, і вперше відчула: це моє. З того моменту почався шлях, який я обираю знову й знову щодня.
Чи були періоди, коли Ви ставили під сумнів вибір своєї професії? Як Ви долали ці сумніви?
Так, були. І не один.
Це були моменти, коли справді ставало важко — через систему, правила, які суперечили моїм принципам, або просто через життєві обставини, що здавались більшими за мене. Іноді мені здавалося, що мій ідеальний світ медицини не співпадає з реальністю. І тоді виникало запитання: «Чи варті всі ці зусилля того?». Але відповідь щоразу приходила не з голови – вона приходила від людей, від пацієнтів, від тих, хто після операції знову бачив. Хто дякував і обіймав. І щоразу, після таких моментів, я ніби поверталась до себе. Зараз, уже ставши хірургом і пройшовши цей шлях, я з упевненістю можу сказати: так, я на своєму місці. Я зробила правильний вибір.
Як змінюється підхід до лікування катаракти, глаукоми та захворювань сітківки з появою нових технологій?
Я розпочала свій професійний шлях у той час, коли технології вже досягли високого рівня розвитку. Зі слів старших колег я знаю, що раніше було значно складніше — як діагностика, так і хірургічне втручання. Сьогодні ж ми маємо надзвичайно широкий арсенал: сучасне обладнання, точну візуалізацію, різноманітні хірургічні інструменти та доступ до найкращих світових практик.
Тепер наше завдання як лікарів — не просто йти в ногу з інноваціями, а й уміти обрати з-поміж багатьох рішень саме те, що найкраще підійде конкретному пацієнтові. І саме в цьому полягає справжнє мистецтво сучасної медицини.
Яке обладнання Ви вважаєте must have для сучасного офтальмохірурга?
Це дуже провокативне питання, тому що в сучасній офтальмології є безліч видів обладнання — кожне зі своїми перевагами. Я вважаю, що справа не в тому, щоб мати “найкраще” за назвою чи брендом. Must have — це той арсенал, який дозволяє лікареві максимально повноцінно обстежити пацієнта, поставити точний діагноз і визначити ефективну тактику лікування.
Найважливіше — це не сам прилад, а вміння лікаря інтерпретувати дані, які цей прилад надає. Обладнання не лікує: лікує думка і рішення лікаря, підкріплені інструментом.
Тому справжній must have — це поєднання технології, клінічного мислення і розуміння, як досягти максимальної користі для пацієнта.
Вікторіє, чи був у Вашій практиці випадок, який залишив слід не лише у пам’яті, а й у серці?
Так, і я пам’ятаю цю історію дуже чітко, хоч зазвичай у мене погана пам’ять на імена чи дати візиту пацієнтів.
Одного разу на консультацію прийшла жінка. Під час огляду я виявила у неї гострий приступ закритокутової глаукоми. Швидко стабілізувала цей стан, а згодом — для радикального вирішення — провела заміну кришталика. Після операції вона знову добре бачила як на близьку, так і на далеку відстань без окулярів. Згодом прооперувала й друге око.
Та найбільше мене вразили не медичні результати, а її слова. Вона сказала, що вперше за багато років їй справді стало комфортно жити. Пацієнтка доглядає близьку людину, яка потребує постійної уваги, і поліпшення зору значно спростило їй повсякденне життя. Її вдячність була дуже глибокою. Ми й досі підтримуємо зв’язок.
Це один із тих випадків, коли ти розумієш: твоя робота — не лише про зір, а про людське життя, яке стає хоча б трішки легшим. І саме заради таких моментів я в професії.
Чи повинен лікар бути публічною особою?
Це питання більше, ніж просто «так» чи «ні». Це, швидше, внутрішній діалог, який я постійно веду сама з собою. Я вже ступила на цей шлях — бути публічною. Напевно, спочатку це не був усвідомлений вибір. Я просто почала робити те, що мені подобається: створила YouTube-канал Halko Eye Talks, на якому говорю з лікарями, з людьми інших спеціальностей, непересічними особистостями. Ми торкаємось тем, які зазвичай не звучать публічно, які часто вважаються «табу». Але мені вони цікаві, і я знаю, що є ще люди, яким це теж потрібно.
Переваги в цьому, безперечно, є. Це впізнаваність, можливість говорити про важливе, впливати, поширювати цінності та знання. Але є й ризики. Для мене це насамперед питання балансу. Адже публічність — моє хобі, яке займає багато часу. І я досі вчуся поєднувати це з основною роллю хірурга, з навчанням і професійним розвитком. Мені довелося змінювати робочі графіки, щоб це встигати. А ще є питання сприйняття. Навіть коли я записую подкаст на теми не зовсім «доказові» — скажімо, про тілесне відчуття, інтуїцію, внутрішнє бачення — я все одно залишаюсь у публічному сприйнятті лікарем. І є ризик, що тебе не так зрозуміють. Та попри все, мені важливо залишатись собою. Публічність не має стати маскою. Вона може бути формою прояву, повинна не гасити внутрішній вогник, а навпаки – підсилювати його. Мені важливо залишатися в професійних рамках, але не втрачати себе. Мислити нестандартно, бути чесною. І говорити те, що має сенс — не тільки з точки зору доказової медицини, але й людського досвіду.
Вікторіє, що для Вас означає сила голосу лікаря? Як її не втратити серед інформаційного шуму?
Перебуваючи в багатьох країнах, я помітила, як по-різному влаштовані медичні системи. Там лікар — це фігура авторитету, до якої дослухаються. Частково через складність доступу до медицини, частково через інші культурні звички.
У нас система інша — доступніша, динамічніша. І це створює нові виклики: щоб зберігати силу свого голосу, лікар має постійно зростати, бути глибоко обізнаним і внутрішньо стійким. Треба постійно вчитися, бути на крок попереду, нести відповідальність за свої слова й рости не лише як фахівець, а й як особистість. Сила голосу — це коли тебе чують ще до того, як ти заговорив.
Яка з розмов у Вашому подкасті вплинула на Вас найбільше?
Насправді, кожна розмова в подкасті дуже особиста. Кожен гість — це відображення моїх внутрішніх запитів. Але якщо обрати одну розмову, яка справила на мене особливо сильне враження — це епізод про лікарів із Дніпра, які працюють в умовах війни. Глибоко в душі я, мабуть, і створила цю платформу подкастів саме для того, щоб мати змогу запросити цих людей в один із випусків. Щоб показати медичній спільноті — і не тільки їй — що насправді відбувається, які виклики стоять перед молодими, але надзвичайно досвідченими лікарями в реальних бойових умовах. Я дуже хотіла це зробити, передати цю інформацію широкій аудиторії — і я це зробила.
Чи маєте власні ритуали або налаштування перед важливими операціями чи виступами?
Ну можу сказати, що маю чіткий ритуал. Швидше — це постійний процес внутрішнього налаштування, який триває щодня. Відколи себе пам’ятаю, я спостерігаю за людьми, за тим, як вони діють, як готуються, як концентруються. Я ніби пропускаю це крізь себе. І коли настає момент — виступ чи операція — я вже внутрішньо готова. Я просто виходжу і роблю те, що потрібно. Без зайвого хвилювання, без сумнівів.
Це як внутрішній досвід, що дає опору. І цей процес не припиняється. Він триває між подіями, між діями. Бо в медицині, як і в житті, ти завжди маєш бути готовим. Не до чогось конкретного, а до будь-чого.
Де черпаєте енергію та яке місце є для Вас найкращим для перезавантаження?
Я шалено люблю досконалість квітів та запах свічок.
А ось сережка, яку я ношу щодня — кафа, зроблена на честь моєї першої самостійної операції у Lviv Medical Center, під менторством людей, яких дуже поважаю.
А ще — мої тату. Кожне з них має свою історію, глибоку й дуже особисту. Але це вже, напевно, інша розмова.
А ще… вода та тиша. Море та океан — мій простір для очищення. Там, де можна мовчати й нарешті себе почути.
Іноді треба просто зупинитись, щоб рухатись далі.
