У кожної пісні є своя історія
Yuliya Roznen
У кожної пісні Юлії Рознен – щось хвилююче, живе, правдиве. Вона говорить із серцем – саме тому її музика лікує, торкається душіглибоко та без штучності. Юлія – бандуристка за освітою, авторка, виконавиця, яка знайшла свою мову в музиці. Починала з кавер-бенду, виступала на сценах великих конкурсів і писала в найнесподіваніших моментах. Але це лише частина її історії. У цьому відвертому інтерв’ю Юлія розповідає про шлях від перших мелодій до великої сцени, про пісню, написану напередодні війни, про творчість як місію і про мрію, яка з кожною нотою наближається до здійснення. Це щира розмова про творчість, яка залишається з тими, хто слухає серцем.
Юліє, як почалася Ваша музична історія? Чи пам’ятаєте той момент, коли зрозуміли, що музика – це Ваше покликання?
Моя музична історія бере початок із дитинства. Якщо вірити маминим словам, то вже у два роки вся родина була впевнена: ця маленька дівчинка неодмінно пов’яже свою життя з музикою. Дехто навіть пророкував мені артистичне майбутнє – і, власне, саме цього я сьогодні й прагну.
Я намагалася повторювати пісні, які лунали з радіо, з автомобілів – усе, що чула навколо. Це, можливо, виглядало дещо смішно, але є одна історія, яку мама досі згадує з усмішкою. Якось ми їхали автобусом у дитячий садок, і я раптом почала голосно співати – просто наспівувати пісню. Мамі було трохи ніяково, вона стиха сказала: «Юлю, тихіше, тихіше…». Але пасажирам це дуже сподобалось. І саме в такі моменти вона знову і знову переконувалася: перед нею – справжня артистка, яку неможливо змусити мовчати, яка щиро прагне проявлятись і звучати.
Тоді, в тому віці, я ще не усвідомлювала, що таке музика і ким хочу стати. Але це було на рівні внутрішнього чуття, таланту, який, імовірно, був мені даний згори. Мама завжди говорить: «Від великого кохання народжуються талановиті діти». І, мабуть, це і є моя історія – історія любові, яка перетворилась у музику та подарувала світові людину, наділену цим особливим даром.
Якщо говорити про кар’єру, то вона почала формуватись вже у свідомому віці – після музичної школи, училища, консерваторії. За освітою я бандуристка, і саме з бандурою пов’язаний великий, значущий етап мого творчого становлення. Вона сформувала моє музичне мислення, смак і розуміння себе в музиці.
Згодом я потрапила на «Голос країни» у команду Сергія Бабкіна. І саме тоді прийшло глибоке усвідомлення: я готова починати писати власні пісні. Після цього я взяла участь у телевізійному конкурсі від М2 та М1 за підтримки Tavr Media – «Хіт-конвеєр», що проходив на Співочому полі. З-поміж 300 учасників я потрапила спершу до тридцятки, а потім – до фінальної десятки. У фіналі я виступала на великій сцені. Хоча перемоги не здобула, але саме це стало для мене ще більшою мотивацією – продовжувати, створювати, рухатись далі.
Паралельно ми з чоловіком, з яким створюємо разом музику, мали кавер-бенд. Це був простір, у якому ми заробляли кошти і водночас вкладали їх у свою авторську творчість, у просування, у мрію.
Я не можу сказати, що мій творчий шлях уже великий, але точно можу сказати: він мій. І він щирий. Адже всі пісні, які звучать сьогодні в моїй творчості, написані мною. Я цим дуже пишаюся. І відчуваю в собі величезний потенціал і натхнення рухатись уперед.
Мені це справді подобається. У цьому я бачу не просто справу життя – бачу свою місію. Адже кожна пісня, яка народжується в мені, а потім з’являється у плейлістах слухачів – це, напевно, найбільше джерело радості й сили. І щоразу в цьому є щось інтригуюче, хвилююче: яка ж буде наступна?
Тож, якщо коротко про мій творчий шлях – ось така вона, моя історія. Справжня, щира, натхненна. І вона лише починається.
Пісня «Живи» стала однією з найгучніших у Вашій творчості. Ви написали її ще до початку повномасштабного вторгнення. Що відчували, коли створювали цю композицію?
Пісня «Живи» народилась за тиждень до повномасштабного вторгнення. Я добре пам’ятаю той день – 17 лютого. А буквально за місяць до цього я переживала легкий депресивний стан. Здавалося, що все, чим я займаюся, – даремно. Що настане момент, коли моя музика стане непотрібною. Усередині – шалена тривога, навколо – суцільні новини про те, що війна ось-ось почнеться. Я відчувала це на якомусь ментальному, інтуїтивному рівні. І взагалі вірю, що творчі люди – ті, хто справді народжені для музики, мистецтва, слова – мають особливий дар. Вони часто відчувають глибше й раніше за інших. Вони провідники, лідери думок у своїй сфері. За ними ідуть інші – слухачі, читачі, глядачі.
Того ж дня, 17 лютого, я сіла за фортепіано. І з уст раптом почали зринати окремі фрази – наче вирвані з потоку думок:
«Ми вільні люди»,
«Ми з тобою на своїй землі»,
«Я знаю, що моя країна не вмирає»…
До створення пісні долучився поет із Сумщини – Андрій Пісний. У момент, коли народжувалася мелодія й виникали перші рядки, я одразу записала куплет і приспів. Частини тексту ще не було, тож я співала «пташиною мовою» – це така фішка музикантів: коли ще немає слів, просто проговорюєш, заспівуєш щось на кшталт вигаданого англомовного звучання, щоб зафіксувати ритмічну ідею. Потім легше розвивати текст.
Андрій охоче погодився на співпрацю, і ми разом працювали над словами.
21 лютого ми з чоловіком, Олексієм, поїхали на Майдан. Він зробив невелике аранжування до того фрагмента пісні, і ми записали приспів прямо на майдані Незалежності. Це відео є в усіх соцмережах: TikTok, Shorts, YouTube, Instagram. І щойно я його виклала – почався шалений фідбек. Люди писали в директ, залишали десятки коментарів, ставили вподобання, зберігали відео. Я відчула: ця пісня справді знаходить відгук.
А потім усе різко змінилося: Росія напала, і в перші ж дні ми з родиною виїхали на Західну Україну. Я ніколи не забуду, як Андрій Пісний написав мені в один із тих перших днів: «Юлю, у нас сильні обстріли в Сумах. Випусти цю пісню, поки я ще живий».
На той момент ми були в селі Сваричів, у мами моєї куми Надії. І я сказала їй: «Надю, треба знайти інструмент». Ми виїжджали з Василькова поспіхом, залишивши всю апаратуру: фортепіано, мікрофони – нічого з собою не взяли.
Я просила: «Може, хтось у селі колись займався музикою? Може, десь є хоч якесь піаніно чи електроінструмент?». Надя зв’язалась з директором місцевої школи, і вже наступного дня нас пустили в клас, де стояло справжнє фортепіано. Я сіла й записала пісню «Живи» повністю, у форматі живого виконання. Від початку до кінця.
Юліє, Ви співпрацювали з гуртом ATHOM і разом створили треки «Уява» та «Sphera». Розкажіть про цю колаборацію та що було для вас найцікавішим у творчому процесі.
З гуртом Atom ми познайомились абсолютно випадково – на одному з корпоративів, де я виконувала кавери. Один із учасників гурту підійшов до мене після виступу й сказав: «Юлю, ти так класно співаєш, у тебе дуже крутий тембр. Не хотіла б ти співпрацювати? У нас є багато крутого транс-матеріалу».
А я, як велика шанувальниця іноземної культури й музики з того боку океану, завжди мріяла доторкнутися до англомовного сегмента. Хоча, зізнаюся, з англійською на той момент у мене було так собі – «so-so».
За кілька днів надіслали мені трек. Він тривав шість хвилин, і я взялася за голову: «О боже, що з цим робити?»
Але, маючи уявлення про транс-музику, зокрема про творчість Арміна ван Бюрена, якого обожнюю й досі, я вирішила спробувати. Відкрила Google Translator, почала писати щось дуже просте:
про любов до життя,
про світанки,
про обійми тих, хто поруч…
Поступово накидала мелодійні фрази, записала невеличке демо й відправила хлопцям. Їм дуже сподобалося, вони буквально кричали: «Браво!». Так з’явився наш перший спільний трек – «Sharp».
Приблизно за пів року вони надіслали ще одну композицію – цього разу із пропозицією зробити її україномовною. Так народилась пісня «Уява».
Чесно кажучи, я рідко виконую її на концертах, бо вона дещо відрізняється від усього мого іншого репертуару – і звучанням, і настроєм.
У моїй творчій «шухляді» є ще кілька англомовних треків. І я впевнена, що зовсім скоро світ їх почує. Один із них – пісня «Where is my home?», яку я навіть подавала на цьогорічне Євробачення. Це пісня про людину, яка не може знайти собі прихистку ніде у світі, яка не розуміє, де її дім. Бо все, до чого вона звикла, – руйнується щодня. І вона перебуває у постійному пошуку.
Яким був перехід від колективної роботи до сольної кар’єри?
Протягом тривалого часу я працювала в кавербенді «Chocolate Music». Спочатку ми виступали разом із моїм чоловіком Олексієм: я співала, він грав на саксофоні. Згодом до нас долучились ще троє музикантів, і ми почали вже їздити на виступи у складі п’яти осіб. Загалом, кожна кавер-виконавиця рано чи пізно починає розуміти, що вона себе вичерпує. На певному етапі це просто перестає надихати. Здається, що ти вже досягла певної вершини, внутрішньої повноти, і з’являється відчуття, ніби тобі стає тісно у звичних рамках.
Ваші пісні мають глибокий емоційний зміст. Як народжуються Ваші тексти – це особистий досвід чи натхнення ззовні?
Мої пісні народжуються в рандомні моменти. Я жодного разу свідомо не сідала за фортепіано з думкою: «А про що ж мені сьогодні написати пісню?». Пісня інколи приходить спонтанно – в потоці. Іноді це відбувається просто за кермом: раптом у голові виникає мелодія, окрема фраза, вирвана з контексту, і, зазвичай, приходять одразу приспіви.
Створення якої композиції потребувало найбільше внутрішніх сил або переживань?
Якщо чесно, мені складно виокремити якусь пісню, яка б спричинила якісь особливі труднощі. Загалом, найбільше зусиль потребують треки в стилі «денс». Я вже згадувала, що зазвичай пісні в мене починаються з приспіву. Він з’являється першим, заряджає мене енергією. Але от із куплетами в мене постійно виникають труднощі. У такі моменти мені допомагає чоловік Олексій, який, до того ж, є саунд-продюсером моїх пісень, і навіть трапляється, що він інколи дописує текст. Можна сказати, це така темна сторона творчості, а, може, і світла, не знаю, кому як. Однозначно можу сказати, що найскладніше мені працювати з танцювальним форматом, а от у ліриці я почуваюся абсолютно органічно. Навіть пісня «Як колись» – це не випадковість. Цю пісню я написала від першого до останнього слова сама. Пісня «Живи» також має колаборацію з поетом, але все ж таки головна думка лежить у площині моїх текстів.
Юліє, над чим зараз працюєте? Можливо, готуєте новий альбом або кліп?
Наразі ми готуємо нову музичну роботу, яка називається «Родимки». Ця пісня присвячена глибокій соціальній проблемі – аб’юзивним стосункам. Не знаю, чому прийшла саме ця ідея. Можливо, тому, що всі ми живемо в соціумі, і щодня стикаємося з різними проблемами. Ми перебуваємо в стосунках, спілкуємося з людьми, і серед них є емпати – ті, хто здатні дарувати свою любов, а є й такі, хто лише споживає її, нічого не віддаючи натомість. Це надзвичайно драматична пісня – сильна морально, психологічно та емоційно. Я вважаю, що вона стане однією з найпотужніших моїх робіт.
Ви називаєте свої пісні «пігулками для серця». А яку роль відіграє музика у Вашому житті?
Дякую, що звернули увагу на цю фразу, що моя музика є пігулками від болю в області серця. Цю формулу я вивела ще задовго до того, як почала писати пісні. Я відчувала в собі, що моя місія полягає в тому, щоб, як би не було важко, все ж таки нести в піснях надію і дарувати людям віру в наступний день. Моя музика не про шикарний вокал чи мої вокальні надбання. Цією музикою говорить до людей моє серце. І все, що я відчуваю, я транслюю через музику. А якщо я це відчуваю, значить, це відчуває багато людей. Ці пісні завантажують у плейлісти, їх слухають на повторі. Люди пишуть неймовірні коментарі – я обожнюю їх читати, особливо на YouTube, де їх завжди багато. Це допомагає скласти повну картину: чи вдається моїй музиці бути тими ліками для серця моїх слухачів. Поки що вдається, і я цьому дуже радію. Надалі я буду тримати цю планку, щоб ще більше здобувати довіру й залучати нових людей, які підтримують мої цінності та відчувають цей світ так само, як і я.
Про що мрієте зараз?
Напевно, одна з найбільших моїх мрій, як і в кожної українки, – це мир на нашій землі. Щоб усі герої повернулися додому, щоб дружини, мами, доньки, батьки витерли свої сльози. Я дуже хочу, щоб люди не гинули, щоб наша країна розвивалася, щоб з’являлось більше класних, талановитих людей. Я мрію про свій перший тур Україною. Я вже казала, що, імовірно, на моїх концертах будуть роздавати хустинки, бо пісні справді чіпляють за живе. І мені це дуже імпонує, я люблю лоскотати найпотаємніші струни душі моїх слухачів. Але ця мрія здійсниться, напевно, коли все це закінчиться, коли припиниться цей жах, коли ми зможемо дихати на повні груди, в повній свободі та з усіма ресурсами робити концерти максимально масштабними, професійними, з класними музикантами та чудовою командою, яка вже в мене є. Я вдячна всім людям, які наразі мене підтримують і допомагають рухатись вперед. Тому разом до перемоги і з музикою в серці!
