Юрій Сапронов: 1000 днів війни – 204 000 000 гривень
Сьогоднішній наш співрозмовник — Юрій Сапронов, відомий харківський бізнесмен, волонтер, засновник найкращого українського гольф-клубу «Superior Golf Club», людиною, яка не стоїть осторонь під час випробувань, що випали на долю нашої країни. З перших днів війни він присвятив себе допомозі тим, хто цього потребує найбільше — біженцям, військовим, цивільним. Його ініціативи вражають масштабом, а наполегливість і відданість справі — викликають захоплення. Протягом останніх років Юрій не лише надавав матеріальну допомогу, але й залишався голосом справедливості, прозорості та моральності. У нашому інтерв’ю ми дізнаємося, як він справляється з труднощами, які реформи, на його думку, критично важливі для майбутнього України. Ми також торкнемося теми його життя, спорту та планів на майбутнє. Ця розмова буде не лише про факти, а й про цінності, які рухають людину вперед.
Після 24 лютого 2022 року Ви активно займаєтеся волонтерством. Чи могли б поділитися, яку саме допомогу Ви надавали та в якому обсязі? Чи є організації або люди, які сприяють збору коштів для ваших ініціатив?
Почнемо з того, що 24 лютого – день, коли було несподівано і страшно для всіх. Увесь цей день я перебував у легкій прострації. А вже 25 лютого зранку до Superior прийшли перші біженці з розбитих сіл. До Нового 2023 року у нас жило понад 100 людей: ми їх годували, доглядали за ними і навіть лікували. 26 лютого 2022 року ми почали вивозити людей на вокзал із Північної Салтівки та ХТЗ. Потім, 27 лютого, зник хліб, і ми, мабуть, тиждень привозили хліб із приватних пекарень. Це відбувалося так: ми завозили хліб у школи та дитячі садки, де на той момент ховалися люди. Під’їжджали на станцію метро “23 серпня”, я відкривав багажник автомобіля, і люди виходили з метро, де вони ховалися, щоб взяти хліб. 2 березня до нас звернулися перші військові з 92-ї бригади, яким був потрібен мікроавтобус. А вже 3 березня я передав два Range Rover для “Кракена”. І понеслося: звернулися нацгвардійці, 3-тя бригада “Спартан”, “Омега” та інші підрозділи.
Військова гуманітарна допомога в повному обсязі розпочалася з травня. Майже усе літо я займався також і допомогою цивільним. Я не хотів займатися тим, що зараз у тренді — банки, збори, донати тощо, бо я знаю, що пів країни займається волонтерством. Дякую всім, хто допомагає, багато людей роблять значно більше, ніж я. У Харкові також дуже багато волонтерів. Але я бачу й таких, для кого війна стала способом наживи. Як говориться: «Кому війна, а кому мати рідна». Тому вирішив: збирати кошти не буду. Я витрачатиму власні кошти, показуватиму, скільки саме витратив (а витрачаю я багато), розповідатиму, що потрібно бійцям, і писатиму про це. Люди надсилатимуть усе необхідне Новою поштою — і вони дійсно надсилають. Зараз є близько 1000 людей, які роблять це на постійній основі. У перший рік я майже щодня писав у щоденник та публікував на Facebook, кому, куди і скільки витратив. Зараз пишу раз на 10 днів, перелічуючи всіх, хто щось надіслав, і зазначаючи, що, кому і куди було передано, додаю фотографії. У мене є акти приймання-передачі, фотозвіти. Не знаю, можливо, це колись знадобиться. Кожні пів року я підраховую загальну суму та кількість допомоги. Востаннє рахував нещодавно — на 1000-й день активної фази війни (сьогодні 1008-й день ). На той момент сума становила 204 мільйони гривень, із яких 60% — це мої гроші, а 40% — це те, що люди надсилали. Причому ці внески дуже різноманітні: іноді це просто пара шкарпеток або банка згущеного молока. За цей час наша маленька команда, яка складається із семи людей, передала 43 автомобілі. З них 7 — мої особисті, ще 8 я купив, а решту надали люди. Так, я не бідна людина. Я прожив бізнес-життя зі своїми злетами й падіннями, але зрештою це історія мого успіху. Наразі жоден мій бізнес не працює, як і в багатьох інших. Гроші беру з накопичених коштів. Я думав, що їх вистачить надовго, але вони швидко закінчуються.
На піку моєї кар’єри впродовж 10 років під моїм керівництвом було понад 2000 людей. Тепер я зібрав тих, хто хоче і може допомагати, або з різних причин не може воювати. Такою командою і працюємо — 6 людей і я. Хоча жоден бізнес зараз не працює, я все одно щодня, як білка в колесі. Ми допомагаємо 19 підрозділам: мінімум — це взвод, максимум — бригада (це понад 7000 людей). Я щодня з ними на зв’язку, часто перетинаємося, зустрічаємося. На “нулі” ми були близько 50 разів. Але зараз їздимо туди рідко, бо за останній рік виникли проблеми з логістикою: дрони заважають не лише військовим, а й волонтерам. Треба уважно стежити за тим, що відбувається навколо, і знати, як сховатися.
Юрію, якою діяльністю Ви займаєтеся, окрім волонтерства, у цей час?
Частина мого життя пов’язана з тенісом, це також одна з історій мого успіху. Я допомагаю дітям, які займаються тенісом. На початок війни у мене було 21 тенісний корт у різних частинах міста, працювала дитяча спортивна школа багато років, у якій займалося 120 дітей. Зараз залишилися одиниці, адже багато хто виїхав із Харкова. У 2022 році багато з цих дітей перебували в західних областях України, і я організував для понад 100 дітей збір у Тячеві, на кордоні з Румунією. Ми провели Кубок Харкова для дітей абсолютно безкоштовно, оплативши дорогу, проживання та харчування. Проте самому взяти ракетку чи ключку для гольфу до рук не можу. Пробував, але не виходить — щось зламалося в голові. Це, напевно, особисте: у кожного своя історія за ці три роки, у кожній родині є горе і втрати. Ніхто не був готовий до війни, ніхто не знає, як із цим справлятися і що буде далі. Моя дружина Ірина казала, що потрібно навчитися з цим жити. Я вже три роки прокручую цю фразу в голові, але, здається, ніхто так і не навчився.
Щодо гольф-клубу, то за перші два з половиною місяці в полі для гольфу з’явилася 31 вирва, здебільшого від ракет. Ми з великими труднощами відновили дренажну систему та систему поливу, адже трава потребує догляду. І наприкінці травня 2022 року ми відновили полив і, завдяки цьому, поле досі залишається зеленим, а це 60 гектарів землі. Я не знаю, для чого це роблю, адже сам Superior зараз порожній. Що буде далі — не знаю. Не впевнений, чи буде комусь потрібен п’ятизірковий об’єкт у післявоєнний час. Можливо, перепрофілюю його під якусь реабілітаційну клініку. Це, напевно, буде затребувано. Думаю, що гольф-клуб і п’ятизірковий готель Харкову не потрібні, і такий бізнес матиме проблеми. Можна довго розмірковувати над цим питанням, але наразі я не знаю, що робити. У Харкові неможливо планувати бізнес на майбутнє, адже від кордону лише 40 кілометрів.
Ви часто говорите про реформи в різних сферах. Які реформи, на Вашу думку, є критично важливими для майбутнього України в умовах війни та післявоєнного відновлення?
33 роки країні, 33 роки ми кудись ішли, когось обирали, на щось сподівалися. Я вважаю, що першою великою помилкою незалежної України став другий президентський термін Леоніда Даниловича Кучми, адже саме він створив олігархат. Після цього будь-хто з умовно 15 олігархів України, починаючи з 2001 року, спокійно міг викласти 100 мільйонів доларів на виборах до Верховної Ради та місцевих рад і мати “свої” фракції, що лобіювали інтереси їхнього бізнесу.
А далі були лише надії на кожного наступного президента. На що сподіватися зараз? Хочу вірити, що сьогодні на фронті серед військових є люди, які завдяки своїм навичкам і досвіду зможуть підняти країну. Це мрія про велике оновлення устрою держави. Але щороку оголошуються реформи, і, на жаль, нічого суттєвого не змінюється. Іноді я бачу дуже слушні та обґрунтовані економічні та соціальні ідеї, які висуває Офіс Президента. Верховна Рада також ухвалює іноді непогані закони, але головне питання — чому вони потім не працюють? У мене є багато думок із цього приводу, але я не впевнений, що в інтерв’ю зможу згадати все важливе чи правильно розставити пріоритети. По-перше, потрібно скорочувати державні витрати, кількість міністерств варто зменшити в рази, а в адміністрації залишити, умовно кажучи, 100 осіб замість 700. По-друге, економічна політика. Те, що робиться зараз, зокрема підвищення податків, — це провокація, яка лише посилює корупцію. Така політика призведе до того, що багато бізнесів просто закриються або підуть у тінь. У результаті корупція лише зросте, бо всі намагатимуться “домовитися”. Це і є поточний стан економічних реформ.
Усі ми пам’ятаємо історію успіху Грузії, коли президентом став Саакашвілі. Ми також знаємо, що програму реформ писав Каха Бендукідзе. Я був знайомий із цією людиною — видатним економістом величезного масштабу. У нас теж були шанси. Наприклад, за Порошенка радником був Лешек Бальцерович. Я також був знайомий із професором Бальцеровичем, автором польських реформ. Але чому його тоді ніхто не слухав? Сьогодні в Україні працює Ярослав Романчук — білорус, видатний економіст. Він пише і говорить дуже розумні речі. Просто прочитайте його роботи й почніть втілювати те, що він пропонує. У нас створено безліч рад підприємців, які незрозуміло чим займаються. Запросіть його, обговоріть кожну тезу. Усе вже написано: що й як це робити.
Коли я розмовляю з хлопцями в окопах, їх найбільше дратує навіть не втома чи нестача особового складу, а несправедливість і корупція. Це не мої думки, я лише озвучую те, що кажуть вони. Корупція вбиває їх більше, ніж війна.
Чи плануєте Ви брати участь у виборах і займатися політичною діяльністю після завершення війни?
Ні, я про це часто і публічно заявляю, бо маю багато амбіцій і чітко усвідомлюю, що я вмію і на що здатен. Я вже неодноразово наголошував: я не погоджуся на жодну державну посаду, навіть якщо мені її запропонують — ні на посаду міністра, ні народного депутата, ні обласного депутата, ні мера. Ще раз підкреслюю — ні.
Проте я обов’язково підтримаю тих хлопців (а вони є), які вирішать піти в політику. Я готовий стати поруч із ними на пів року і допомагати всім, чим можу. Це чудові люди, талановита молодь, воюючі офіцери. І я впевнений, що їм потрібні не мої гроші, а саме я — мої практичні кейси, мій досвід. Я допомагатиму тим, з ким у мене спільні цінності: справедливість, репутація, прозорість — це важливо. На мою думку, сьогодні в суспільстві найголовніший запит — це запит на справедливість.
Юрію, які у Вас плани на майбутнє?
По-перше, потрібно привести до ладу здоров’я, адже організм виснажений, як, мабуть, у багатьох. Я проходив обстеження, і, звісно, рівень стресу в мене зараз становить 97% зі 100 можливих. Напевно, вже два роки я сплю не більше ніж чотири години на добу. Найдивніше те, що я прокидаюся нормально, маючи достатньо сил і енергії. Але в другій половині дня сильно втомлююся, адже чотири години сну — це дуже мало. Я вже півтора місяця займаюся цим питанням. Далі я дуже хочу й мрію нічого не робити: подорожувати та приділяти час своїй родині. Якщо я в цьому житті я комусь щось винен, то це моїй дружині, донькам і онукам.
