My керамічний code

Olga Zmiyivska-Vasylkovska

Громадська діячка, волонтерка, ментор, засновниця Rotary Club KHARKIV MULTINATIONAL, власниця експертної організації «ЕКСПЕРТИЗА ЗО», скульптор-керамист

zmiy.glyna 

Ольго, Ви – талановита і багатогранна особистість. Фортепіано стало однією з перших мов, якою Ви навчилися говорити зі світом. Чи вплинула музика на Ваше візуальне мистецтво?

Я граю на фортепіано майже все життя, з шести років.

Для мене музика завжди була прямим способом проживати емоції: не пояснювати їх, а вивільняти.

Після прямого влучання фугасної ракети в мою квартиру  у Харкові постраждало і моє фортепіано. Це було дуже болісно. Я втратила не просто інструмент – я втратила частину способу говорити зі світом.

Цей досвід сильно змінив мене.

Кераміка з’явилась не як заміна музиці, а як інший шлях вивільнення внутрішнього. Через матеріал, дотик, фізичну присутність я знову змогла проживати те, що не завжди можна зіграти. Тому музика і візуальне мистецтво для мене поєднані на рівні емоції, техніки, способу виявлення творчої харизми.

Що в кераміці для Вас важливіше: процес чи результат?

Процес в Результат.

Тому що в процесі я зустрічаюсь із собою чесно.

Краса. Істина. Добро – ось про що моя кераміка та скульптура.

Я працюю з глиною не для того, щоб зробити «гарно» і когось вразити. Мене цікавить інше, коли глина і форма витримує МОЮ правду.

Глина дуже швидко показує, хто ти є насправді. Глину майже неможливо обдурити. У ній не сховаєш ні поспіх, ні напругу, ні фальш. Руки завжди видають внутрішній стан. Тому перше, з чим я стикаюся в роботі, – це істина. Не концепція. Не ідея. А чесність моменту.

Краса з’являється пізніше.

Вона не з декору і не з бажання сподобатися. Вона народжується тоді, коли форма стає точною. Коли нічого не хочеться пояснювати словами. Коли предмет просто тримається сам і глядач починає бачити у моєму виробі щось своє. Саме цей момент дуже цікавий.

А добро для мене – це те, що лишається після того, як я вже другий раз достану вироб з печі.

Якщо об’єкт красивий і чесний, але від нього важко – значить, щось пішло не туди. Хоча ні: коли важко, це ще може бути про те, щоб підняти якусь болючу тему. Не завжди скульптура викликає радість та захоплення. Але це інша тема, тут не про це.

У скульптурі й кераміці я постійно повертаюся до цієї трійці. Вона проста, але дуже вимоглива. Якщо випадає хоча б одне – робота не складається, навіть якщо виглядає «вдалою». Я не хочу, щоб мої роботи щось доводили. Мені важливо, щоб вони народжувалися і несли свій сенс далі.

А сенсу там багато. І якщо сенс справжній – там завжди є краса, істина і добро.

Результат можна оцінити, продати, показати. А процес – неможливість збрехати.

Матеріал одразу реагує на стан – на втому, напругу, нетерпіння.

Кераміка не терпить фальші, і для мене це принципово.

Стосовно результату, ту все просто: воно або «чіпляє», або просто «як гарно».

Мені дуже приємно бачити обличчя людей, які приходять подивитись на мої вироби. Це дуже надихає на подальшу творчість та креатив.

 

Ви часто говорите, що робота має бути «живою». Як Ви відчуваєте момент, коли твір уже можна відпустити?

Коли я перестаю намагатися зробити його «кращим».

Є момент, коли втручання стає не турботою, а контролем.

Жива робота вже має власну логіку. Якщо я її поважаю – я зупиняюсь.

Це схоже на внутрішнє «досить». Без сумнівів і без жалю. Тоді у мене виникає почуття радості.

Ольго, що для Вас означає бути амбасадором мистецтва?

Для мене це насамперед внутрішня позиція, а не зовнішня роль. Це важливо.

Бути амбасадором мистецтва, означає нести відповідальність за сенси, які ти запускаєш у простір.

Я сприймаю мистецтво не тільки як декоративну функцію чи красу в  інтер’єрі. Мистецтво або працює з людиною на глибині, або не працює взагалі. Тому для мене принципово не зводити його до красивого об’єкта чи емоційного жесту без наслідків.

У воєнний час ця відповідальність зростає. Коли ти представляєш українське мистецтво, ти представляєш не образ, а досвід – складний, травматичний, живий. Я не прагну його пом’якшувати і не хочу перетворювати на екзотику для стороннього погляду.

При цьому я ніколи не нав’язую глядачеві єдине прочитання. Мені важливо, щоб кожен у моїх роботах бачив своє. Хтось – біль, хтось – силу, хтось – тишу, хтось – опору.

Я створюю форму, мій сенс уже народився для мене, але сенс для людини народжується у зустрічі з людиною.

Бути амбасадором мистецтва для мене означає витримувати множинність цих прочитань і не контролювати їх. Не пояснювати, що «правильно», і не дивуватися тому, що люди відчувають по-різному.

Я говорю від першої особи і з власної відповідальності. Не від імені абстрактної культури, а від імені людини, яка проживає цю реальність і трансформує її у форму. І якщо після контакту з моїми роботами людина виходить не з готовою відповіддю, а з внутрішнім питанням, для мене це й є чесна робота мистецтва.

Коли Ви відчули потребу не лише створювати, а й ділитися знаннями?

Я не планувала проводити майстер-класи та когось навчати. Це не було моєю амбіцією і точно не було запитом стати «викладачкою». Але з часом навколо мене з’явилося дуже багато людей, які буквально просили і вимагали цього.

Я бачила цю жагу – потребу навчитися робити щось власними руками, відчути матеріал, повернути собі відчуття дії, контролю, присутності.

Ми повертаємось до наших українських витоків, у яких кераміка займала дуже велику роль.

У певний момент я зрозуміла, що просто не можу це ігнорувати.

За цей час, що я творю у цьому напрямку  я пройшла багато етапів навчання – у відомих майстрів і в тих, чиї імена не на слуху, але чия глибина і талант беззаперечні.

Я навчалася кераміці й скульптурі не лінійно, а через досвід, помилки, переосмислення. І в якийсь момент мені стало важливо скомпонувати ці знання, зібрати їх у цілісну систему, а не розрізнені техніки. Так з’явився мій ексклюзивний курс.

Кераміка – це багатоетапний процес, який потребує часу, терпіння і  технічних навичок, обладнання, електрики для випалу виробів. Але коли ти працюєш з військовими, особливо в реабілітації, у тебе просто немає цього «ідеального» часу.

Процеси доводиться скорочувати, удосконалювати, адаптувати під реальні фізичні й психологічні стани людей. Цей виклик змусив мене по-іншому подивитися на навчання. Не спрощувати зміст, а перебудувати шлях, зберігши суть. І саме це стало для мене точкою, де передача знань перестала бути вибором і стала необхідністю. За першою освітою я інженер-будівельник, також я науковець. Тут і стали  в нагоді мої знання.

Які формати просвітництва Вам найближчі?

Я сприймаю  просвітництво значно ширше, ніж мистецьку освіту чи окремі дисципліни. Для мене це робота з культурою як живим організмом, особливо в умовах війни, коли українське суспільство потребує не лише захисту, а й реабілітації, відновлення.

Саме з цього  розуміння народився культурно-просвітницький артпростір на вулиці Івана Франка, 42 у Києві. Це не лише про кераміку чи скульптуру. Це простір підтримки українського мистецтва, культури, філософії, думки і внутрішньої стійкості.

Під час війни культура перестає бути фоном. Вона стає опорою, способом зібрати себе, зберегти ідентичність, не втратити глибину.

Для мене цей простір – місце зустрічі філософії, літератури, мистецтва, роботи над собою, розвитку особистості і духовності.

Я вірю, що просвітництво сьогодні – це не пояснення і не навчання. Це створення середовищ у яких людина може думати, відчувати, ставити собі складні питання і не тікати від них. Шукати сенси та орієнтири у житті.

Саме такі середовища формують зрілу культуру.

Мій артпростір – це місце зустрічі. Не лише митців, а людей, які шукають сенс, глибину, внутрішню опору. Тут відбувається діалог між мистецтвом і життям, між досвідом війни і потребою не втратити людське.

Я не прагну масовості. Мені важлива якість присутності, готовність до внутрішньої роботи, здатність бути уважним. Це просвітництво не для всіх, але для тих, кому воно справді потрібне.

Я запрошую в цей простір людей, які відчувають, що відновлення культури сьогодні – це не другорядна справа, а частина нашої стійкості і майбутнього. Тут кожен знаходить своє: розмову, питання, підтримку. І саме в цьому я бачу справжню просвітницьку діяльність – не нав’язувати, а створювати умови для внутрішнього росту.

У 2025 році в Києві відбулася Ваша перша виставка «MY керамічний CODE» у просторі «Цінності», де Ви представили понад 100 робіт. Після цього почали надходити запрошення на іноземні виставки. Яким бачите подальший розвиток цього напрямку?

Виставка «MY керамічний CODE» стала для мене першою професійною виставкою як керамістки та скульпторки, але не стартом і не підсумком. Це була фіксація етапу – чесного, насиченого, непростого.

Понад сто робіт стали свідченням мого внутрішнього шляху. Більшість із них пов’язана з витоками української культури, родовими джерелами, глибинним культурним кодом українців. Це не реконструкція і не ілюстрація традиції, а спроба працювати з нею як з живою діючою основою.

Запрошення на іноземні виставки я сприймаю спокійно і з уважністю. Мене цікавить не сам факт присутності за кордоном, а якість контексту, в який потрапляють роботи, і рівень діалогу, який вони здатні запустити.

Подальший розвиток я бачу у поглибленні, а не в розширенні заради масштабу. Мені близька робота з серіями, з чіткими смисловими блоками, де форма стає носієм досвіду.

Я не працюю «під ринок» і не адаптуюся до очікувань – для мене принципово зберігати внутрішню точність і чесність мови.

Саме це цінно, навіть скажу більш – безцінно.

Міжнародні проєкти я розглядаю як культурний діалог, у якому українське мистецтво звучить як повноцінна, зріла мова, без пояснень і виправдань.

Мене цікавлять музейні та галерейні формати, де можливе глибоке прочитання і тривала розмова з глядачем. Це повільний і відповідальний шлях, і саме таким я його свідомо обираю для себе.

БЛІЦ

Кераміка для Вас – це…

Мова, якою я говорю зі світом про те, що неможливо сказати напряму.

Що завжди поруч у майстерні?

Музика, або Тиша і зосередженість. Вода, кава.

Контроль чи інтуїція?

Інтуїція, підкріплена досвідом.

Знання чи відчуття?

Відчуття, які пройшли шлях знання.

Емоція, з якою Ви працюєте?

Напруга, що поступово трансформується.

Мистецтво лікує чи ставить запитання?

Ставить запитання. Лікування – це наслідок.

Тому так потужно кераміка використовується у лікуванні ПТСР.

Яку музику Ви граєте найчастіше?

Ту, яка допомагає прожити емоцію до кінця.

Що або хто надихає?

Люди, які не зраджують власній глибині. ФІЛОСОФИ, природа, кохання.

Найцінніше зараз?

Віра у нашу ПЕРЕМОГУ, Час, ясність і можливість залишатися чесною в роботі.